Що робити, коли діти не хочуть ходити до церкви?

Читай також

  • Центр гідності дитини УКУ запрошує до перегляду серії розмов «Про що мовчать діти?»
  • Відбувся ІІ огляд релігійної творчості Перемисько-Варшавської архиєпархії
  • Реєструйтеся на онлайн-курс «Безпека дитини — відповідальність кожного дорослого»
        • Що робити, коли діти не хочуть ходити до церкви?

          Для глибоко віруючих людей справжньою проблемою стає те, що їхні діти, до виховання яких було докладено усіх старань, підростають і заявляють, що не вірять у Бога або не будуть ходити до церкви.

          У батьків одразу ж виникає запитання: Що сталось? Де ми схибили у вихованні? Як заохотити, змусити свою дитину знову відвідувати храм? За недовгу практику священичого служіння мені доводилось чути такі розмови неодноразово. Це далеко не поодинокі випадки, а загальне явище.

          У пошуку розв’язків такої проблеми, очевидно, слід рухатись від кожного конкретного випадку втрати віри у дитини, бо причин може бути безліч. Не йдеться тут про ті випадки, коли дитина не перейняла досвіду літургійного життя – не ходила до храму, не чула про Бога. Тут брак віри – природнє продовження домашнього атеїзму, в якому особа виростала. Але що ж сприяє тому, що не вірять ті, що виросли у родинах з глибокою духовною традицією?

          Тут мусимо собі підмітити, що виховання хоч і є важливим, однак не вирішальним у формуванні людини. Кожен має своє его і в умовах вільного вибору може обирати зовсім не те, що його батьки. На особу впливають не тільки батьки, але й школа, середовище ровесників, масові культурні віяння тощо.

          Вплив середовища

          Іноді причиною втрати віри в дитини чи юнака може бути середовище, в якому вона перебуває або нове, до якого починає належати (наприклад, при вступі на навчання тощо). Для юнака, який ще не до кінця сформований, важливою і впливовою буде та група людей, в якій він віднаходить і реалізує себе, до якої прагне належати. Щоби бути прийнятим, юнак готовий жертвувати навіть найбільш усталеними принципами.

          Дуже важливо в такий період дати молодій людині зрозуміти, що вона є особистістю і повинна мати свої пріоритети і цінності. І не діяти, говорити, думати так, які усі. Бо поведінка “як усі” позбавляє оригінальності.

          Спільноти мають у такому віці глобальне значення – вони стають осередками однодумців і саме тут люди не бояться бути самими собою. Тому так важливо, щоби ці спільноти були здоровими і грунтувались на здорових спільних інтересах.

          Брак аскези в житті

          Другою причиною є брак аскези в житті молодих. Загалом в житті, особливо в житті духовному дуже важливою є здатність бути аскетичним: вміти відмовити у приємному, брати відповідальність за свої вчинки, виконувати щось терпеливо, багаторазово і не за гроші. Щоденний духовний розвиток неможливий без аскези. Бо завжди будуть приходити кризові моменти. І лише ті, хто в якийсь спосіб практикує аскетичну поведінку, зможе перетерпіти і не зневіритись.

          А чим, власне, є аскеза щоденного життя? Іспит совісті, регулярна молитва, піст, планування дня і реалізація плану, організація часу, відмова у приємностях заради якоїсь важливої справи.

          Іноді буває, що молода особа не стільки втратила віру, як не може собі зарадити у розвитку духовного життя.

          Зустрітись з Особою, а не знанням

          Ще однією можливою причиною втрати віри є те, що юнаки виховуються у середовищі передавання правд віри, а не живого свідчення віри. Для молодого покоління набору етичних правил або релігійних культових обрядів давно вже не вистачає. Що старші сприймають як норму, молодь ставить на шальки терезів і під сумнів.

          Молоді не робитимуть чого-будь, якщо не розумітимуть, навіщо. “Навіщо ходити, як ходять батьки до храму, якщо це ніяк не впливає на їхнє життя?

          Молодим передають систему релігійної поведінки, а  заторкнути їх може лише зустріч із живим Богом. Не канони і звичаї, а глибоке внутрішнє переживання присутності Бога тут і тепер у моєму житті.

          Коли віра стає фанатизмом

          Це справді складно, але причиною втрати віри у дитини, яка виросла, може бути те, що у неї просто не було релігійної свободи вдома. Не йдеться про те, щоби релігійне виховання залишати на волю випадку. І не про те, щоби хрестити дитину тоді, коли вона сама собі зможе обрати релігію.

          Проблема починається тоді, коли релігія стає не фундаментом родинного життя, а набирає нездорових фанатичних форм. Між релігійним вихованням та життям виключно в рамках церкви і церковної спільноти є велика різниця. Тоді, коли дитина брудна і занедбана, бо батьки не мають на них часу через те, що постійно в храмі або беруть участь у тисячах набожеств, це не релігійне виховання, а вияв фанантизму. Мусимо розуміти, що змушувати дитину ходити до храму або все її дозвілля робити релігійним може закінчитись трагічно.

          Найважливіше – свобода!

          Насамкінець слід ще раз підкреслити, наскільки важливим є релігійне виховання дітей у свободі. Читаючи Біблію, розумієш, наскільки важливою для Бога є наша свобода і те, щоб ми шанували як свою свободу, так і ближнього. Тому  батьки мають шанувати свободу своє дитини у її відносинах з Богом, доцільно тому у різному віці давати дітям відчути свободу. Це не означає взагалі не говорити про Бога.

          Якщо ж дитина, яка подорослішала, все-таки не ходить до церкви, незважаючи на віруючих батьків, слід усвідомити собі наступне. По-перше, це його право. Як би це не було боляче і жорстоко, однак кожен з нас проживає своє життя сам і сам за нього відповідатиме. Можна зробити все можливе, щщоби допомогти. Але неможливо жити замість когось. Якщо чітко собі це пояснити, то зникне хибне відчуття провини за вчинки близьких. Іноді любов проявляється у тому, щоби дати можливість піти. Як це зробив милосердний батько ізх притчі. Це данина свободі дитини і батьківська любов, хоч як це неймовірно складно би не було.

          По-друге, Бог – найкращий Батько. І Він пильно буде дивитися за кожним, хто заблукав. Бог значно більше любить твого сина чи дочку, аніж ти сам.

          По-третє, терпеливість і безперервна молиитва за навернення можуть тут допомогти. Хочемо, щоби наша молитва діяло блискавично, а Бог хоче навчити нас чекати і ніколи не втрачати віри в Його милосердя.

           

          Переклад і адаптація Тетяни Трачук

           

          Читай також

        • Центр гідності дитини УКУ запрошує до перегляду серії розмов «Про що мовчать діти?»
        • Відбувся ІІ огляд релігійної творчості Перемисько-Варшавської архиєпархії
        • Реєструйтеся на онлайн-курс «Безпека дитини — відповідальність кожного дорослого»
          • Оціни

            [ratemypost]

               

              Про автора

              Учасник команди ДивенСвіт:)

              Коментарі

              • У декотрих випадках батькам залишається надіятись тільки на чудо чи проведення Боже, через надто вже великий розрив поміж суспільством і Церквою. Це спостерігаю у розвинених країнах.

              • У мене особисто є така проблема. Мій старший син ходячи на катехизм перед причастям не захотів брати перше причастя, мотивуючи тим що священник не переконав його у нашій вірі. І оскільки перше причастя це дуже важливий крок у християнському житті він не був готовий зробити його. Мені було дуже прикро і сумно. Синові на той час було 10 років. Я спробувала розмовляти з ним на цю тему, але його коментарі і запитання дали мені зрозуміти що краще мені згодитися з сином і молитися за його навернення. Пройшли роки, зараз йому 22 роки, він ще не прийняв перше причастя, але я за нього спокійна. Він поважає нашу віру, прочитав біблію може розмовляти на різну тему з неї. А саме головне що виріс доброю людиною, чесною, милосердною і щирою. На сьогоднішній день надіюся що прийме перше причастя коли буде готовим. Поки що іде зі мною до церкви тільки заради того щоб я була щасливою, тому що знає що для мене це важливо. Чого ще треба? Я дуже рада що у певний момент я хоча із болем у серці сприйняла рішення мого сина. Тому що вважаю краще мати сина хорошою людиною яка не вірить на 100% у Бога ніж мати брехливу і погану дитину яка б ходила до церкви кожної неділі просити пробачення у Бога.

                • Ірина Кисилевич    19.02.2019 о 16:59

                  Немалу роль відіграє людський фактор у Церкві. Звісно, що йдемо до Бога, а не людей, але є спільнота вірних. Залишилась в Церкві, бо сподобався жест поваги і уваги одного священика, добре слово сповідника. Якби не любилося богослужбового співу, але як помічається, що такий народ, що шукає слави людської, а не Божої- непросто з такими людьми служити. І ой як тій дівчині, що має 170 зросту чи трохи повніша, несолодко приходити до храму завчасно- коли не прийдеш, а фану дають.